На виконання пункту 2 плану заходів з підготовки та відзначення 31-ї річниці незалежності України, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2022 №737 та в рамках національно-патріотичного виховання в МДПУ імені Богдана Хмельницького проводяться інформаційні, наукові, просвітницькі заходи присвячені 31-й річниці незалежності України, видатним історичним особистостям та сучасним діячам українського державотворення та захисникам української державності.
Дмитро Донцов першим в українській політичній думці спробував увести боротьбу за незалежність України у глобальні світові тенденції геополітичного розвитку. Це він пояснював як «колективний ідеал» нації, який формується тисячоліттями, виростає з глибин національних світопереживань і дає візію перспективи.
Д. Донцов є одним з найбільш унікальних українських діячів і мислителів ХХ століття. Уродженець зрусифікованої, космополітичної за настроями Північної Таврії, Донцов став творцем найбільш активного вираження українського націоналізму. Враховуючи увесь негативний досвід українського суспільно-політичного руху ХІХ ст., Д. Донцов прагнув надолужити реалізацію національного розвою українців в тому напрямку, як це здійснили більшість недержавних народів Європи – хорвати, чехи, словаки, болгари, литовці тощо, які досить активно трансформувалися в новітні нації, розвиваючи унікальні культури та відстоюючи власну державу у боротьбі з ворожим оточенням. Це в той час, як чільні українські громадсько-політичні сили лише наближалися до переконання про необхідність національних змагань до самостійності. Й переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіанті – рутенства) й він був ідейно обезброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціалізму. Якщо більшість названих народів ще в епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію й духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми «провансальства», тобто неповноцінної нації, чогось середнього між етнографічною групою й народністю. Тому український національний рух потребував як потужної національно-державницької ідеології, так і її вольового носія. Безперечно, до певної міри, таку роль відіграли націоналізм М. Міхновського та консерватизм В. Липинського. Однак, вони були лише певним початковим етапом і потребували свого логічного продовження. Відтак Д. Донцов на розвиває й вдосконалює їх ключові ідеї.
Донцов гостро виступав проти всілякої національної невиразності українців, схильності до служіння чужим державним ідеям. Зокрема, в роботі «Модерне москвофільство» Донцов розглядає питання російських культурних і політичних впливів на розвиток української культури й української політичної думки. Також Дмитро Донцов відстоює тезу, що порятунок для українства полягає в поверненні лицем до Заходу, в черпанні культури із західньоєвропейських культурних джерел тощо.
Донцов виводить низку настанов для українського національно-визвольного руху. Так, він висловлює тезу про історичну загрозу російського імперіалізму для європейської стабільності та демократії. Також Донцов виводить національний принцип в оцінюванні внутрішньої суспільно-політичної ситуації, кардинально відкидаючи провінціалізм мислення української політичної еліти костомарівсько-драгоманівського ґатунку; фактично вперше висловив тезу про смертельну загрозу для України з боку російського імперіалізму; передбачив вихід на історичну арену недержавних народів Середньої та Східної Європи та ставив українську справу в контекст цих геополітичних зрушень; засуджував слов’янофільство як засіб і прикриття для російського імперіалізму та форму відволікання українців від нагальних національних завдань.
Дмитро Донцов першим дійшов висновку, що «Росія без України – вже не наддержава», не повноцінна імперія. Варто додати, що сучасна неоімперська політика Кремля є уособленням методів самодержавства й більшовизму, з поєднанням злочинних олігархічних і диверсійно-терористичних форм, це лише підтверджує. Дмитро Донцов чи не першим в Україні розглянув основне питання національного резистансу: український етнос, не маючи особливих союзників у геополітичному та цивілізаційному вимірах, не маючи державницької традиції, будучи ослабленим культурно через столітні утиски, міг розраховувати лише на одне для історичного успіху – на кардинальну перебудову національної психіки, на виплекання нового активізму та волюнтаризму. Він поставив перед собою й однодумцями стратегічне завдання: переорієнтувати вітальні устремління українців, цих «вічних землеробів» і слуг чужих імперій, вирвати їх зі стану екстенсивного руху наосліп і надихнути філософією романтичного пориву.
Д. Донцов наполегливо попереджав Захід про ту небезпеку і розклад, які насуваються на нього з Росії. Про це, зокрема, свідчить книжка «Дух Росії». Хоча, як виявилося, його попередження йшли намарно: Захід і тоді, у роки 1-ї і 2-ї світових війн, і сьогодні так і не усвідомив, що насправді являє собою Росія як імперія, яку отруту-деструкцію моральну і культурну вона несе. Він не втомлювався повторювати, що загроза з боку Росії-імперії буде нависати смертельною небезпекою, доки українці як нація не позбудуться всіх можливих напливів з російського світу на всіх рівнях – цивілізаційному, культурному, політичному, соціальному, інформаційному і психологічному. Йому вдалося сформувати цілі верстви і покоління українських громадян, які антиросійську ідеологію як реакцію стану взяли собі на озброєння абсолютно.
Постать Д. Донцова та його твори далеко не завжди сприймаються належним чином. Багато його ідей і тверджень були незрозумілими сучасникам і залишаються недостатньою мірою вивченими й осмисленими переважною більшістю істориків. Це в той час, як ці ідеї мають нагальну актуальність в умовах теперішньої російсько-української війни та на стадії вирішальної боротьби за утвердження повноцінної української нації. Загалом слід підсумувати, що в історії кожної нації існують періоди найбільш кульмінаційного піднесення в плані державо-націєтворення. І чи не найбільш знаковий етап у цьому відношенні ми переживаємо саме зараз.
Підготував: Ситник Олександер Миколайович – доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії та археології Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького.
